44. Крім того, Суд вважає, що поведінка дитини під час побачень, зокрема її відмова спілкуватися зі своїм батьком, не могла перешкодити третьому заявнику здійснювати батьківські права та вчиняти такі дії, у тому числі процесуальні, які він вважав доцільними для захисту інтересів дочки. Отже, Суд доходить висновку, що третій заявник мав право ініціювати це провадження від імені четвертої заявниці.
64. По-перше, навіть незважаючи на встановлення судами графіку побачень батька з дитиною, виконання цього рішення зупинялося на значні періоди часу у зв’язку з подальшими судовими рішеннями (див. пункти 11, 13, 16, 18 та 24). З огляду на серйозний характер таких заходів та їхній тривалий ефект суди були зобов’язані наводити у своїх рішеннях відповідні та достатні підстави, аби довести, що вони не були свавільними. Однак у своєму обґрунтуванні суди не посилалися на які-небудь конкретні обставини, що виправдовували ці заходи, і не пояснювали, як зупинення виконання домовленостей про побачення відповідало б найкращим інтересам дитини (див. для порівняння рішення у справах «Зюс проти Німеччини» (Süß v. Germany), заява № 40324/98, пункт 90 та далі, від 10 листопада 2005 року та «Бушляйтер проти Німеччини» (Buchleither v. Germany), заява № 20106/13, пункт 46 та далі, від 28 квітня 2016 року).
65. По-друге, ніщо не свідчить, що протягом періодів, коли тривало виконавче провадження, органи державної влади коли-небудь розглядали питання застосування механізмів контролю за добровільним виконанням рішення. Крім того, залишається незрозумілим, наскільки до цього процесу могли бути залучені органи опіки та піклування, та чи могли бути використані які-небудь засоби врегулювання сімейних конфліктів. У певний момент державні виконавці вирішили, що місцевий орган опіки та піклування повинен бути залучений до проведення виконавчого провадження (див. пункт 21), але ніщо не вказує про наявність у такого органу опіки та піклування якого-небудь впливу на виконання домовленостей про побачення.
66. По-третє, стосовно поведінки державних виконавців вбачається, що вони неодноразово приїжджали на побачення лише з метою документування небажання дитини спілкуватися зі своїм батьком, бабою та дідом по батьківській лінії. Національний суд розкритикував обмежений обсяг втручання державних виконавців як неналежний (див. пункти 33 та 34). Суд повторює, що право дитини висловлювати власні погляди не слід тлумачити як таке, що фактично надає дітям беззастережне право вето без розгляду будь-яких інших факторів і здійснення оцінки для визначення їхніх найкращих інтересів; крім того, такі інтереси, як правило, передбачають підтримку зв’язків дитини із сім’єю за винятком випадків, коли подібне може зашкодити її здоров’ю та розвитку (див. рішення у справі «А.В. проти Словенії» (A.V. v. Slovenia), заява № 878/13, пункт 72, від 09 квітня 2019 року з подальшими посиланнями). Однак у цій справі, коли органи державної влади постійно стикалися з відмовою дуже маленької дитини спілкуватися з членами своєї сім’ї, вони не забезпечили надання дитині належної професійної цільової підтримки; така підтримка була надзвичайно важливою для неї, аби звикнути до думки про регулярні побачення з батьком, бабою та дідом, а також забезпечити розуміння В., що згідно з обґрунтуванням судових рішень, які підлягали виконанню, це відповідало найкращим інтересам дитини (див. пункт 8). За конкретних обставин цієї справи така допомога становила частину необхідних заходів, вжиття яких органами державної влади розумно вимагалося для дотримання ними позитивних зобов’язань, передбачених статтею 8 Конвенції (див. подібний підхід у згаданому рішенні у справі «А.В. проти Словенії» (A.V. v. Slovenia), пункт 84).
67. Насамкінець, хоча перевага завжди надається добровільному виконанню, незмінна позиція, якої часто дотримуються батьки у таких справах, може ускладнити таке добровільне виконання та зумовити у певних випадках необхідність застосування пропорційних примусових заходів (див. згадане рішення у справі «Вишняков проти України» (Vyshnyakov v. Ukraine), пункт 43 з подальшими посиланнями). У зв’язку з цим державні виконавці накладали на В. штрафи (див. пункт 14), але малоймовірно, що розміри цих штрафів були достатньо великими, щоб вони мали належний примусовий вплив на В. (див. для порівняння рішення у справі «Куппінгер проти Німеччини» (Kuppinger v. Germany), заява № 62198/11, пункт 105, від 15 січня 2015 року).
Без коментарів