37. Суд зазначає, що у відповідь на позов заявника до Д. національні суди встановили, що відповідно до національного законодавства заявник мав право на спілкування з онукою. Під час основного провадження суди встановили графік побачень заявника з онукою, звернувши особливу увагу те, що у нього склався дуже тісний зв’язок з онукою (див. пункт 9 і 11). Визнаючи необхідність встановлення графіка побачень, суди не наклали на Д. жодного офіційного зобов’язання у цьому контексті, зокрема, суди не зобов’язали Д. дотримуватися графіка побачень. Проте у подальшому ця формальність перешкоджала будь-якому втручанню державних виконавців (див. пункт 15). Тому заявник був змушений ініціювати додаткове провадження, в якому суди безпосередньо зобов’язали Д. передавати дитину заявнику у відповідні дні. Отже, в окремому провадженні суди встановили очевидний обов’язок, який неодмінно витікав зі встановлення графіка побачень. Лише ця додаткова ухвала, як зазначили національні суди (див. пункт 19), зрештою дала можливість державним виконавцям виконати рішення, яким було встановлено домовленості про побачення. Проте навіть це судове рішення не могло бути виконаним через зупинення виконавчого провадження судом вищої інстанції (див. пункт 20). Через це зупинення, яке не було обґрунтовано жодними конкретними підставами, заявник не мав реальних можливостей для примусового виконання рішення, яким було встановлено домовленості про побачення.
38. Крім того, навіть якби виконавче провадження не було зупинено, малоймовірно, що воно могло б відновити права заявника. У зв’язку з цим Суд посилається на свої попередні висновки у справах проти України про те, що здійснення виконавчих проваджень у справах щодо опіки та піклування над дітьми виявляє структурні та системні недоліки (див. згадане рішення у справі «Вишняков проти України» (Vyshnyakov v. Ukraine), пункт 46, та, mutatis mutandis, рішення у справі «М.Р. та Д.Р. проти України» (M.R. and D.R. v. Ukraine), заява № 63551/13, пункт 66, від 22 травня 2018 року).
39. Суд також зазначає, що у травні 2018 року заявник зрештою отримав доступ до онуки лише завдяки тому, що його син (батько дитини) виграв окремий спір з Д. щодо зміни місця проживання дитини (див. пункти 21 і 22). Проте до того часу спроби заявника забезпечити та здійснити своє право на спілкування з дитиною тривали майже три роки. Суд зазначає, що заявник міг частково вплинути на загальну тривалість провадження, але Суд вважає, що за обставин цієї справи національні органи влади не продемонстрували належної сумлінності при розгляді справи заявника (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Мітові проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (Mitovi v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункти 63-65, та рішення у справі «Імпрота проти Італії» (Improta v. Italy), заява № 66396/14, пункт 53, від 04 травня 2017 року).
Без коментарів